День українського кіно
улюблені стрічки кропивничан
9 вересня відзначається День українського кіно. Для деяких це буде нічим непримітна субота, а для інших – можливість ще раз поринути у світ вітчизняного кінематографу.

Саме тому редакція «Акули» вирішила дізнатися у кропивничан із активною громадською позицією про те, які саме українські фільми для них є найулюбленішими. Ми впевнені в тому, що багато хто з наших читачів зможе відкрити для себе нові стрічки, які заслуговують на увагу та перегляд.
1
Дмитро Шульга,
викладач ЦДПУ ім. В. Винниченка, кінокритик

Перш за все, хочу зазначити, що з низки об'єктивних та суб'єктивних причин я не можу назвати свої знання вітчизняного кінематографу глибокими. Але мій досвід дозволяє зробити висновок, що українське кіно як сучасного, так і минулого не може не бути нецікавим.

З вітчизняного кіно радянських часів можу безкінечну кількість разів переглядати «Тіні забутих предків», «Білий птах з чорною ознакою», «Вавилон ХХ», але, певно, найулюбленішим з того періоду, через мою схильність до іронічного погляду на життя, назвав би «Пропалу грамоту»; я вважаю, що в цій картині, зокрема, є першопочатки жорсткого гумору, який згодом прославить Квентіна Тарантіно чи Гая Річі.

Що стосується кінематографу часів незалежної України, то, певно, він тільки нещодавно почав набирати потужні оберти й отримувати відчутне державне фінансування. Але й до того виходили доволі цікаві роботи. Скажімо, я ще не зустрічав людини, яку б не зачепили проникливі короткометражні фільми «Останній лист» Юрія Ковальова чи «Помин» Ірини Цілик. І якщо говорити про короткий метр, то просто необхідно переглянути альманахи «Мудаки. Арабески» та «Україно, гудбай».

У повному метрі краще називати режисерів, а з їхнього доробку можна дивитися будь що: Кіра Муратова, Мирослав Слабошпицький, Єва Нейман, Валентин Васянович (особливо його найновішу стрічку «Рівень чорного», що висунута від України на «Оскар»), Олесь Санін, Володимир Тихий, Сергій Буковський, Роман Бондарчук та інші. А якщо ви хочете подивитися українське кіно в широкому родинному колі, то зверніть увагу на анімацію «Микита Кожум'яка» та ігрові «Іван Сила» Віктора Андрієнка чи «Трубач» Анатолія Матешка, а також у жовтні не пропустіть «Сторожову заставу» за романом Володимира Рутківського.

2
Зоя Лебідь,
фасилітатор громадянської мережі «Опора»

Вітчизняний кінематограф у мене з дитинства асоціюється з фільмами «Пропала грамота» і «Тіні забутих предків». Розумію, що це відносно «вітчизняні» , але одночасно якісні стрічки.

Сучасний кінематограф для мене – це «Тіні незабутих предків», «Гніздо горлиці», а ще той самий «Червоний».

Люблю українські фільми і наших акторів. Скажу, що останні роки, якщо не стали визначальним, то змінили якість українського кіно. Тепер вітчизняні фільми як документальні, так і художні, хоч ще й не вийшли на сучасний міжнародний рівень, але поступово до нього наближаються.
3
Ольга Кирилюк,
викладач ЦДПУ ім. В. Винниченка, громадська діячка

Український кінематограф для мене завжди був загадковим. У дитинстві з українського по телевізору мелькали тільки «Тіні забутих предків» та «Пропала грамота». Ну, і ще «Роксолана» з Ольгою Сумською у головній ролі. Але жоден з цих фільмів я на той момент нормально не дивилася. Занадто вони вже були нестандартні. Тож у моїй свідомості, як і в країні в цілому, українське кіно було присутнє тільки поодинокими вкрапленнями. Як в тому анекдоті: «Ти українське кіно бачиш? Ні! А воно є!» Це тільки згодом я дізналася, що «Тіні забутих предків» – шедевр світового кіно, що його вивчають на режисерських курсах в усьому світі. Тож переглянула стрічку вже дорослим сприйняттям і зрозуміла, що улюблений раніше сербський режисер Кустуриця, виявляється, «запозичив» свій знаменитий стиль у Параджанова.

У 2000-х з'являлися українські картини, але режисери переважно робили ставку на фестивалі, претендували одразу на шедеври, тож до масового глядача таке кіно не доходило, програючи конкуренцію голлівудському й російському контенту. Та й тоді ні держава, ні меценати в українському кіно не були зацікавлені.

Для мене ситуація змінилася із виходом фільму «Той, хто пройшов крізь вогонь» у 2012 році. Я навіть пам'ятаю зустріч із режисером Михайлом Іллєнком у кінотеатрі «Портал». Саме тоді я зрозуміла, що надія на українське кіно є! І з кожним роком ситуація змінювалася на краще. Далі був «Поводир», і були аншлаги. Так поступово українське кіно довело, що може бути цікавим як глядачам, так і продюсерам. А що найважливіше – державі. Бо нині з державного бюджету виділяються значні кошти на створення українських картин. І сьогодні вже в прокат щотижня виходить нова українська стрічка. Багато галасу (в хорошому сенсі слова) наробив «Червоний». Тож тепер маємо різножанрове українське кіно. Упевнена, далі нас чекають і «Пальмові гілки», і «Золоті леви» з «Оскарами». А нам варто частіше ходити на такі сеанси, підтримуючи українське кіно матеріально, аби його ставало все більше.

4
Михайло Бєжан,
директор кінотеатру "Портал"

Зараз відбувається своєрідне пробудження кіновиробництва. Процес фільмотворення в Україні не був, на жаль, безперервним, але він все ж існував. Вважаю, що кіно в Україні просто спало, а тепер прокинулося. В останні роки воно стрімко розвивається, і цей процес вже точно не зупинити. Глядач втомився від відсутності українського кіно в кінотеатрах і українських серіалів на телеекранах. У силу подій останніх років в Україні люди дійсно хочуть бачити українське, люди більше цікавляться та дивляться фільми, які транслюють в маси українську ідентичність, розповідають про історичні події, підтримують та пропагують любов та віру в свою країну.

Не можу не згадати український фільм «Поводир» 2014 року, у якому розкривають період часів Голодомору. Тоді в Україні за перший тиждень прокату стрічку подивилося майже 100 000 глядачів. Або ж зовсім новий фільм «Червоний» (його прем'єра відбулася в цьому році до Дня Незалежності України), сюжет якого розгортається навколо двох українців під час їх перебування у таборі ГУЛАГ. І на цей фільм українці пішли, і глядачі нашого міста у тому числі. А це свідчить про гідний рівень вітчизняного кіно. І хоч справжніх шедеврів ще немає, але такими темпами вони обов'язково незабаром з'являться на екранах країни, і на них піде глядач. Такі фільми вкрай необхідні, адже вони здатні змінювати свідомість, а також вселяти почуття патріотизму та гідності за свою Батьківщину.

5
Наталя Фенько,
викладач ЦДПУ ім. В. Винниченка, медіакритик

Ще в 90-ті роки мою уяву полонив український фільм «Царівна», знятий за однойменною повістю Ольги Кобилянської. Це був такий собі мелодраматичний мінісеріал зі скромним бюджетом, який могла собі дозволити в ті роки студія «Укртелефільм». Натхненна режисерська робота Сергія Туряниці, чуттєва й переконлива роль молодої Вікторії Малекторович, геніальна музика Мирослава Скорика зробили свою справу – я й дотепер обожнюю цю постановку.

Звичайно, сьогодні ми розбалувані спецефектами, операторськими «фішками», карколомними сюжетами, костюмами і гримом. Цього всього не знайдеш в тій постановці далекого 1993 року. Натомість там є магія вічної класики, таланту і кохання. Мені надзвичайно імпонує, із якою обережністю режисер працював із літературним матеріалом, намагаючись вберегти стиль авторки і передати дух того часу. А лаконічна фраза головного героя «Що я люблю, люблю вже навіки» стала однією з моїх улюблених. Я не знаю, чи хотіла б я побачити сучасну версію цього фільму. Можливо. Так хочеться вірити в успішне майбутнє українського кіно.
6
Олена Сінченко,
громадська активістка

Якщо говорити про український кінематограф, то він постійно існує не завдяки, а всупереч. Так було в радянські часи, пострадянські 90-ті і, на жаль, так є сьогодні. В «совітах» було дуже важко проштовхнути україномовний продукт. Тому все трималось на ентузіазмі Параджанова, Іллєнка, Миколайчука і ще десятка талановитих українців, які не зламалися і не стали типовим радянським російськомовним продуктом. Українське поетичне кіно - унікальне і захоплююче. Можливо, так сталося саме тому, що воно народилось в надскладних несприятливих умовах. Якщо говорити про мій улюблений фільм того часу, то це "Білий птах з чорною ознакою" Юрія Іллєнка з Миколайчуком в головній ролі. Ну і, звісно, побуду трохи банальною, але "Тіні забутих предків" Параджанова – також шедевр.

У пострадянський період було надзвичайно важко. Безгрошів'я, кризи. Було не до кіно. Та й вважалось, що нам цілком вистачить російських низькопробних серіалів. На жаль, більшість українців згадає лише «Роксолану» у якості яскравого спалаху української кіноіндустрії тих років. А мене вона не зачепила. Я радила б усім подивитись прекрасний міні-серіал «Царівна» за Ольгою Кобилянською, де саунд-треком є прекрасна мелодія Мирослава Скорика. Також, вважаю, надзвичайно вдалим українським продуктом «Украдене щастя». Цю стрічку в 2004 році презентував Андрій Дончик.

Сьогодні держава повертається обличчям до кінематографу, але поки дуже повільно. Я щиро сподіваюсь, що українське кіно стрімко розвиватиметься і набуватиме популярності. Тим паче, що останні новинки українського кінематографу збирають величезні каси. З останнього найвдалішим вважаю «Чужу молитву» Сеітаблаєва.
7
Олександр Ратушняк,
викладач ЦДПУ ім. В. Винниченка, громадський діяч

Я сподіваюся на відродження українського кінематографу! Дивлюся в кінотеатрі усі новинки, які з'являються! Переглянув "Той, що пройшов крізь вогонь", "Поводир", "Століття Якова", "Гніздо Горлиці", "Гіркі жнива", "Червоний" та інші яскраві кінопрем'єри!

Ще раніше я став прихильником українського поетичного кіно! Мої улюблені режисери з радянського дитинства – Іван Миколайчук, Юрій Іллєнко, Сергій Параджанов. Досі пам'ятаю враження від фільмів "Тіні забутих предків", "Пропала грамота", "Вавілон ХХ", "Білий птах з чорною ознакою", "Аничка" та інші. Чекаю з нетерпінням нових українських кінопрем'єр!
Made on
Tilda