Стартапи

Велоклуб "Там-Де-Ми":
«Катаємося усюди, за будь-якої пори року і часу доби»



Діяльність велоклубу з оригінальною назвою «Там-Де-Ми» фактично розпочалася у 2012 році. Його появі передувало створення організації любителів, які отримували задоволення від велосипедних подорожей. Наразі учасників клубу значно побільшало. Вони регулярно беруть участь у різноманітних змаганнях, зокрема всеукраїнських. Окрім цього багато подорожують, відвідуючи при цьому цікаві історичні місця.

Учасник клубу Максим Гуцалюк розповів нам, коли саме виникла ідея сформувати велоклуб, які причини до цього спонукали та які переваги мають веломандрівки у порівнянні з усіма іншими.
1
Реалізація плану
Ідея клубу як організації велолюбителів міста офіційно належить інструктору з йоги Сергієві Ларшину, який сам є велосипедистом. Перша неофіційна група сформувалась ще в 2009-2010 роках у складі Сергія Ларшина, Олександра Кравченка, Андрія Барамби, Руслана Русановського, В'ячеслава Калюжного та мене. Коли до нас почали приєднуватись інші велолюбителі різного рівня підготовки та інтересів,було вирішено створити велоклуб.

22 січня 2012 року ініціативна група зібралась у «Драйві», ухвалила рішення про створення велоклубу, склала проект статуту та оголосила конкурс на назву та емблему. Згідно статуту, цілей у нас доволі багато, але основна мета полягає у згуртуванні непрофесійних велосипедистів для спільних мандрів на вихідних та підтримки здорового способу життя.
Як каже народна мудрість, гуртом і батька добре бити. Але якщо без жартів, то далеко не всі велолюбителі мали однакову фізичну та технічну форми, не всі добре орієнтувались на місцевості. У зв'язку з цим з практичними організаційними моментами статутом було передбачено посади клубного механіка, штурмана, прес-секретаря, медика, координатора походів. Було створено сайт. Клубний статус додавав спільноті додаткову відповідальність. Окрім цього, амбіції виходили далеко за межі суто недільних виїздів. Згодом на сайті почали обговорювати маршрути, виставляти фотозвіти. Дехто залишав активні подорожі, дехто мандрував і самостійно (я не є виключенням). Але клуб давав можливість планувати більш серйозні заходи, якими стали травневий «Велодень» та чотири велогонки щороку (дві дорослі та дві дитячі). Погодьтесь, одна людина або маленька група цього не зробить.
2
Велоклубний актив
Є актив, який складається з 20-25 осіб, які беруть активну участь у велоподорожах різного рівня, поточній роботі клубу, організації й проведенні клубних заходів. Під час велоподорожей додаються ще десяток півтора велолюбителів різного віку та підготовки. Клубна «Велоніч» на Івана Купала збирає до 50-60 велолюбителів, а «Велодень» – до 350. По суті у нас відбувається постійна трансформація. Але якщо дотримуватись статуту, то учасників клубу є близько 35 осіб.

Дітлахи, як правило, їздять з нами з 12 років та разом з батьками.
Якщо зголошуються до участі саме такі команди, формується скорочений маршрут або два маршрути – звичайний та «лайтовий». Крім цього, є окремі велоподорожі для новачків, аби їх «розкатати». Вони проходять або в суботу, або будь-якого іншого дня у теплу пору року ввечері.

Дійсне членство починається з 14 років за умови письмового зобов'язання дотримання статуту та наявності власноруч написаної заяви. Прийом відбувається Радою клубу, але для осіб 14-16 років потрібна письмова згода батьків.
3
Велоспорт як стиль життя
Є клубчани (і не лише вони), які велобайками їздять на роботу. Йдеться про Юрія Коровайченка, Андрія Барамбу та мене. Є й ті, хто щонеділі влаштовують невеликі веломандри околицями міста. І наразі ми розпочали підготовку до зимової велогонки, яка відбудеться орієнтовно в лютому наступного року. За кілька тижнів до орієнтовної дати велозмагань обирається місце й починається облаштування траси.
Перші гонки проводились у Злодійській балці, одну було проведено у масиві за обласною лікарнею – так званому «Шервуді». Дві крайні були організовані у Лісопарковій. Де саме буде проходити змагання у 2017 році, поки ще невідомо. Але анонс обов'язково оприлюднимо заздалегідь.

4
Приємності та неприємності велоподорожей
Кожна мандрівка – особлива. Якщо подорож проходить по цікавим місцям, ретельно спланованим маршрутом і група між собою не перелаялася (а буває й таке), то приємні враження залишаються надовго. Дехто влаштовує так звані «самотні плавання» за своїм задумом і варто відзначити, залишається задоволеним від цієї самотності. Я також більшою частиною мандрую на самоті. Просто кататись уже не цікаво. А спланувавши маршрут до якогось цікавого місця, ти обираєш час виїзду, темп та режим руху. Можеш затриматись на стоянці, скільки заманеться. Інколи є нагода провідати давніх приятелів чи колишніх колег. У групі це зробити значно складніше. Проте в цьому є свої мінуси: якщо з тобою щось трапиться – це будуть суто твої проблеми, тому треба мати надійну технічну підготовку, достатній стан здоров'я, чіткий темп руху й варіанти аварійних зупинок (наприклад, планувати маршрут вздовж залізниці, аби приміським потягом повернутись при погіршенні самопочуття або аварії). Якщо ж техніка чи організм починає викаблучуватись з самого початку, краще не ризикувати.

Якщо говорити про найнеприємніші подорожі, такою стала мандрівка в шалену спеку на межі з Дніпропетровською областю для зустрічі олімпійської естафети.
На зворотньому шляху ми потрапили під дощ. Це було, якщо не помиляюсь, у 2011 році. І хоча подяку від Сергія Бубки отримали всі учасники, особистий пробіг у 207 км за 23 години реально втомив. Що стосується приємних подорожей, їх безліч. Особливо йдеться про ті, які згодом стали газетними статтями. Багато було нічних мандрівок. Але якщо чесно, за 37 років, проведених у сідлі, усього не згадаєш.

Звичайно, не обходиться і без курйозних випадків. Можна згадати про наступний: під час одного велопробігу група розташувалась біля ставу в околицях Новгородки на ночівлю. Усі, хто мав велозамки, «прикували» байки до дерев. А вранці з'ясувалось, що один учасник забув ключі від замка вдома. Дякувати природі та інтуїції, акація була з невеликим діаметром стовбура, тому армійським та туристичним ножами ми її швидко «спиляли», що дало можливість усій групі рушити далі разом.

Учасники велоклубу – це на 100% справжні романтики. Але маючи романтику в душі, треба бути готовим до непередбачуваного навіть тоді, коли у тебе найнадійніше спорядження й відмінна техніка й підготовка.

5
Переваги веломандрівок
Порівняно з пішими – більша швидкість і кілометраж. Водночас у разі непередбачуваних моментів байк є проблемою. Але «всё равно его не брошу потому, что он хороший». На відміну від автомотоподорожей – менші фінансові витрати, а також підтримка здоров'я. Натомість є межа виснаження.
Кінні подорожі є суто локальними екскурсіями в національних парках або гірській місцевості. Гірські та водні походи – це принципово інша тема. Хоча є велобайкери, які мандрують горами на велосипедах. І це нормально.
6
Принципи формування маршрутів
У багатоденних поїздках насамперед слід уточнити маршрут. Він може бути або комбінованим (за умови використання додаткових транспортних засобів, наприклад, потягу), або суто власними колесами. Денний пробіг може досягати 100-150 кілометрів, а інколи й більше. Окремі групи клубчан їдуть потягом до певного міста, далі – по всіх цікавинках своїм ходом. Ночівля або в готелях, або в наметах. Повернення також потягом, але вже з кінцевої точки, яка може бути в кількох сотнях кілометрів від стартової.

Незважаючи на це, перша основна умова – наявність певної цікавої пам'ятки природного або історичного характеру. Друге – прив'язка до місцевості. Третє – час. Решта вже за традиційним алгоритмом.
Щодо місць, на поточний час клубчани відвідали Західну Україну, Крим (до окупації), Черкащину, Одещину, Миколаївщину. Взяли участь у міжнародній гонці «100 км Поясом Слави», яка проводиться щорічно, околицями Одеси. Окремі учасники беруть участь у змаганнях Кубку України зі спортивного велотуризму та інших велозмаганнях різного рівня. Плани на наступний рік вельми «розпливчасті», адже неможливо врахувати всі необхідні фактори одночасно.

Були плани в рамках клубу потрапити до Молдови та Білорусі. Але фінанси, розклади потягів та низка інших проблем цьому завадили. Особисто я цим не переймався.

7
Велоподорожі як туризм
Я особисто побував на Одещині – це другий затишок після власного. Новоукраїнка – навколишні кар'єри та залишки млину купця Варшавського. Каскади в околицях Злинки, кольорові скелі Лозоватки та менгіри поблизу Нечаївки Компаніївського району. Знам'янка та Помічна – пам'ятники-паровози. Карлівка –німецький цвинтар, де перепоховані солдати й офіцери вермахту часів Другої світової. Холодний Яр – традиційний маршрут (але там біля 150 пам'яток, тож є на що глянути). Це якщо миттєво пригадати.
А якщо копнути глибше, у кожному селі чи місті є безліч цікавинок.

До речі, особисто мені кортить відвідати Актівський каньйон на Миколаївщині, пороги біля Мігеї, вуглерозріз на околицях Пантаївки (сподіваюсь, екскаватори 1940-х років ще не всі на брухт порізали). Звісно, хотілося б проїхатись по всьому Холодному Яру. Список, якщо чесно, довжелезний, аби часу та здоров'я вистачило.

8
Гендерна нерівність
Серед учасників клубу є жінки, але їх можна на пальцях порахувати. Як на мене, дівчата вважають якоюсь ганьбою для себе їздити велосипедом навіть у тих випадках, коли їхні хлопці або чоловіки – завзяті велобайкери. Також велику роль відіграє почуття власної недосконалості: «важко», «ліньки», «часу немає» тощо. Проте є й виключення. Велосім'я Едіка та Аліси Самсонових вже в кріслі-багажнику катають маленьку доцю. А та, у свою чергу, бере участь у дитячих велоперегонах «РоверОк» у заліку 2-3 роки.
Інший приклад – Сашко Кравченко та Оксана Репецька створили сім'ю через чотири з гаком років спільних мандрівок. Можна згадати і Віталія та Олену Літвінових, Сашка Вейчука та Ірину Федась, Дениса та Ольгу Ярошенків, Тетяну та Дмитра Бабіїв. Кохання посадило на велобайк Оленку Чумаченко, і лише тоді Женя Гостіщев взяв її за дружину. Тож клубу є чим і ким пишатись у цьому плані.
9
Велоклубні традиції
Традиції зростають потроху. Чотири гонки, як вже було зазначено, це обов'язковий план на рік. Навесні ми проводимо «Веломасницю» та «Велодень» (останнє – у загальноукраїнському вимірі), влітку – «Купальську велоніч». Але головна й найбільша традиція – кататись усюди, за будь-якої пори року і часу доби. Бо рух – це дійсно життя, як пафосно це не лунало б.
Якщо складаються обставини, доводиться мандрувати й у нічний час. Але у більшості випадків велосипедисти намагаються не ризикувати. А от наші колеги-конкуренти з іншого місцевого велоклубу залюбки гасають містом, увімкнувши фари. Але одна з головних заповідей велотуриста (і мототуриста теж) наступна: уночі треба спати, тому нічні мандри – це не краща ідея.
Made on
Tilda